Доброго дня, що робити, якщо у мене немає друзів? Я постійно одна. У мене навіть інтернет друзів немає. Коли я підходжу до однокласників і намагаюся з ними заговорити, то вони або ігнорують, або
або йдуть. Я не знаю в чому проблема. Навіть якщо до мене хтось підходить (а це буває дуже рідко), то в мене одразу виникають думки на кшталт «а раптом ця людина зі мною спілкується з жалю» або «а раптом я не гідна спілкування з цією людиною». Підкажіть будь ласка, що мені з цим робити?
Як побороти тривожність, лінь, коли немає мотивації будь-що робити, стан ніби в замкненому колі і як почати не боятися людних місць, жити без страху навіть піти до школи? Складно впоратися з депресивним станом, особливо в більш пізній час починається стрес.
Здрастуйте! Спостерігати стала за собою таку проблему – наприклад: є подруга, я намагаюся завжди догодити їй, допомогти з дітьми, по дому тощо, але якщо, наприклад, вона скаже, що я поклала не туди річ (це просто поправить мене, вибачить мене), я почуваюся винуватою.
це просто поправить мене, а не сварить) я почуваюся винуватою.
З чоловіком також потрібно догодити, щоб їжа була на столі до приходу з роботи, дитина повинна тихо поводитися, щоб у неї і не зіпсувався настрій, або якщо дитина вдарилася і починає голосно плакати, мені
ставати незручно перед нею, вважаю себе винуватою, а вона починає психувати, але якщо з дитиною наодинці і вона вдарилася, я спокійна. Я намагаюся догодити.
У дитинстві мама лаялася часто, якщо щось не так роблю, і я завжди знала, що вона посварить, але потім виправить усі помилки за мене. Ось ця винна і всім догодити на шкоду собі я не зрозумію щось це що з
ним робити…
Спасибі заздалегідь.
У мене була подруга, з якою дружили в школі, у нас було багато спільних тем. Після закінчення школи стали рідко спілкуватися, зрідка підтримували зв’язок один з одним. Хоча продовжували жити з нею в одному
місці, але через зайнятість обох не могли ходити одне до одного в гості. І якщо чесно, то ми обидві з нею нерішучі чи що. І я завжди була впевнена, що вона нікуди не поїде і більше того, що її мама
нікуди не відпустить. Але через деякий час дізналася, що буквально кілька місяців тому вона і зовсім поїхала в іншу країну і навіть не прийшла попрощатися, може, забракло сміливості, або просто посоромилася,
тому що вона за своєю натурою своєрідна людина. Новину про переїзд дізналася з її сторінки в соціальній мережі. Написати їй якось не наважуюся, та й не бачу в цьому сенсу, тому що минулого не
повернути. Але мені чомусь трохи прикро і сумно, що все склалося таким чином. Відчула якусь самотність усередині. Тепер то й діло, що постійно думаю про неї. І навіть іноді звинувачую себе, що
в якісь моменти не набралася сміливості, не знайшла час на неї. Як мені з цим впоратися, як відпустити її і всі ті спогади, які мене пов’язують із нею? Заздалегідь вдячна за відповідь.
С тех пор, как я был молод, я помню короткие эпизоды, в которых я чувствовал себя оторванным от реальности. Было ощущение, что все ускорилось и нереально, и я чувствовал себя роботом. Как будто, я не был «там». Все прекратилось после полового созревания, но совсем недавно я снова стал испытывать эти 10-15-минутные эпизоды. Теперь, когда это происходит, я начинаю паниковать, потому что беспокоюсь, что это начало приступа или что я схожу с ума. Я имел дело со слабой тревогой, но ничего серьезного, чтобы я чувствовал, необходимость помощи специалиста.
Я женщина, мне 56 лет. Я знаю, что эмоциональное насилие, которое я получала от моего отца в течение многих лет, повлияло на мою жизнь и брак. Терапия на протяжении многих лет не имела никакого результата. Мой муж военным, когда мы поженились 22 года назад. Его сильная и способная личность, очень уверенный в себе. Это была любовь с первого взгляда, но он ушел из службы через 2 года после того, как мы поженились, и вся его уверенность растворилась в воздухе. Мой муж может выглядеть как мужчина, за которого я выходила замуж, но он таковым не является. Итак, я не знаю, разлюбила ли я своего мужа вскоре после того, как мы поженились в результате жестокого обращения со стороны моего отца в детстве или потому, что мой муж так изменился, между нами огромная стена. Я знаю, что все время злюсь и придираюсь ко всему, что говорит и делает мой муж. В конце концов, вы не можете любить того, на кого вы постоянно злитесь и раздражаетесь, не так ли? Я добавлю, что большую часть времени я держу в себе свое раздражение. Однако я «люблю» моего мужа. Но этого недостаточно?
От подростка: почти всю мою жизнь мой отец был алкоголиком. У него есть проблемы с гневом, с которыми он отказывается бороться. В течение некоторого времени он дрался с мамой из-за выпивки, но он научился скрывать это от нее. Когда я была младше, он постоянно придирался к моей старшей сестре. Когда мне исполнилось 9 лет, он начал придираться ко мне, особенно когда моя сестра уехала учиться в институт. Он кричал на меня без повода. Он приходил в мою комнату и кричал на меня за то, что я «не веду себя как нормальный человек» и высказывал мне по поводу других вещей. Моя сестра тоже часто злилась на меня, и я чувствую, что это потому, что она долгое время поддавалась нападкам отца, но это делает мне больно. Я всегда расстраивалась, когда он кричал на нее. Из-за отношений в моей семье, я стараюсь изолироваться от них. Я также очень осторожна в управлении своим собственным гневом, потому что я не хочу быть такой, как они.
Несмотря на то, что мой отец причинил мне боль и действовал эгоистично, он все еще мой отец, и когда он находится в хорошем настроении, он очень добрый и отзывчивый. Все мои друзья думают, что он замечательный. Я чувствую много сочувствия к нему, потому что я считаю, что он пережил много трудностей, когда был маленьким. Итак, это моя дилемма: мой отец причинил мне боль и продолжает свое поведение по сей день. Я не хочу быть рядом с ним вообще. Тем не менее, я хочу, чтобы он был счастлив и чувствовал себя любимым. Если я откажусь от него, я знаю, что это сильно его расстроит. Я действительно уверенна, что если расскажу ему о своих чувствах, и попрошу его поменяться, это ничем не поможет, кроме как рассердит его. Я долгое время боролась с этими эмоциями. Что я могу сделать?
